Пам’ятаєте це жахливе відчуття, коли вчителька каже: “Сідай, двійка! Щоденник на стіл і завтра чекаю тебе з батьками в кабінеті директора” ? Кожен, хто мав подібну ситуацію пригадає себе, маленького, з тремтячими руками і з думками: “Все пропало. Мамо з татом вдома приб’ють”. Після цього не те, щоб вчитись, але й до школи не хотілося носа показувати. В чому ж проблема? Чому фраза: “Не люблю англійську, бо вчителька в школі була погана” не така вже рідкість серед нас? Спробуємо розкласти шкільний мотлох по полицях і розібратися чому і як він туди потрапив.
Школа — прекрасне місце. Багато хто з вдячністю пригадує шкільні роки і ностальгічно прокручує найпрекрасніші моменти в пам’яті. Але ж не всі! Шкільні травми переслідують деяких людей усюди, не дають можливості подивитися на навчання по-іншому. Працюючи в мовній школі, я помітила багато перешкод у свідомості людей, які залишилися в їхніх головах ще зі школи. Їм справді ВАЖКО вчитися. Не тому, що вони нездібні, зовсім ні, а тому, що існує безліч стереотипів, що заважають нам поринути у глибину нових знань.
Дошка — місце тортур
– Петренко, до дошки! – Ця фраза нагадує більше репліку з анекдотів, але її часто можна почути в шкільних класах. Якщо щасливий “петренко” вчиться на відмінно — у нього немає проблем і він тріумфально крокує до можливості отримати свою чергову “п’ятірку”, а якщо він невпевнений у своїх знаннях…
Звичайно, скажете ви, далі йде справа за вчителем. Якщо він підтримає учня, то останньому вже не буде боязко і він постарається щось та й написати на тій дошці, а якщо ні…Пригадаймо стандартну ситуацію, яку хоч на одному зі шкільних уроків можна було побачити. Учень може й хотів би щось згадати (адже він дійсно читав!!), але витримати лазерний погляд вчителя, його коментарі на кшталт: “то знаєш чи не знаєш, га?”, насмішки однокласників дуже важко. Він губиться, стрес глушить усе хороше, що могло б бути написано/сказано біля тієї дошки, а вчитель його підганяє, бо все ж таки не один він в класі, треба ще когось опитати — часу як завжди бракує…
Нашій школі не вистачає терпіння. Кожна людина — як не крути — індивідуальна. Комусь швидко дається матеріал, а комусь треба трохи більше часу. Але це зовсім не означає, що хтось розумніший, а хтось дурніший. Якби відмотати цю ситуацію назад, забрати той лазерний погляд, їдкі коментарі (які, власне, і провокують насмішки однокласників) і додати правдиве прагнення вчителя навчити ЧОГОСЬ цю дитину, то ситуація змінилася б одразу. Дітисько взяло б себе в руки, пригадало усе, що потрібно і написало б нарешті речення в Present Perfect. Постійно повторюю своїм студентам, що викликаю їх до дошки для того, щоб ВЧИТИСЬ і робити це РАЗОМ. Елемент перевірки знання теж присутній при цьому, але мусить подаватися в доброзичливій формі.
Тексти, тексти і ще раз тексти
Знаю ситуації, коли вчителька з іноземної давала на уроці тільки тексти. Величезні, важкі, з купою невідомих слів — вони були необхідним атрибутом навчання. Усі учні вили як вовки, що не можуть вже їх бачити. Але вчителька залишалася непохитною у своєму рішенні вчитися виключно за їх допомогою. Що з того вийшло? Читати вміємо, писати з горем навпіл теж, але говорити — ніяк. Усі перекази текстів зазнали фіаско, бо учні й не вміли будувати серйозних мовних конструкцій. Точніше, вчителька могла б їх “виловити” з тексту, попросити учнів утворити речення з ними, але на жаль…
Недивно, що з таких уроків починають гуляти, бо “нецікаво”. Ну а кому може бути цікаво з дня на день, з року в рік читати ці тексти? Мова, яку так намагаються викладати стає невдовзі синонімом якогось непристойного слова і з`являється табу на її згадування серед учнів. А потім діти підростають і з величезним подивом дізнаються, що англійська/німецька/польська тощо цікава! А, найголовніше, жива! Немає текстів, словничка слів і переказів — є спілкування з різноманітними людьми, яке приносить задоволення. Навчання повинно бути різнобарвним, воно задихається без цього. Один вид діяльності вбиває цікавість в учнів, та й викладачу, врешті-решт, має набриднути ця “супер-методика”. З цього можна зробити такий висновок: досить! Увімкніть дітям фільм. Короткометражку, або мультфільм. Перед тим зробіть словничок незнайомих слів, з’ясуйте, чи вони їх знають і розуміють. Ці 15-20 хвилин настільки якісно перевернуть дитяче уявлення про мову, що годі й казати. Тоді щасливе дитятко буде бігти на заняття з іноземної, очікуючи цікавинок про тепер вже улюблену мову.
Тонни домашки
Школа грішить великою, ну просто велетенською кількістю домашнього завдання. Дитина, прийшовши зі школи, навіть не знає за що хапатися. Чи то за математику, чи за хімію, а може за англійську? Виконання домашнього завдання відбувається за шкалою від “найбільш злішого вчителя до найменш злішого”. Так і живемо. А чи можливо по-іншому? Треба сказати, що домашнє завдання в повному обсязі майже ніколи не перевіряється. Сенс тоді стільки задавати? Розумію, великий обсяг матеріалу, дуже хочеться дітей навчити. Але хіба не краще дати менше, але якісніше? Третина матеріалу, вивченого нашвидкуруч забувається і через пів року хіба тільки “заучки” можуть пригадати як будується Present Continuous. Доросла людина важко сприймає великий обсяг матеріалу за раз, що вже казати про дітей? Їх голови паралельно забиваються стількома предметами, якщо вони, бідолашні, ще не ходять кудись додатково. Я не прихильниця спрощувати програму до якогось супер-низького рівня. Закликаю лиш до того, щоб навчальний матеріал давався порційно, зважено. Тоді одразу побачите результат і будьте певні: він вас здивує!
Наостанок хочу сказати, що мені пощастило з викладачами іноземних мов, для мене процес навчання майже ніколи не був нудним. Але є і трагічні випадки: люди приходять на курси і говорять, що мали дуже сумний досвід вивчення мови в школі і дуже дивуються своїм успіхам, навчаючись в нас. Нам потрібно зрозуміти, що вчимося ми виключно ДЛЯ СЕБЕ і це нам має бути в радість. Як і кожна праця, вивчення мови передбачає докладання зусиль. Знання не спадуть на нашу голову з неба — потрібна праця над собою. Але як показує досвід, чим важче давалося навчання, тим солодші плоди воно дає! Успіхів усім у навчанні!
автор: Тетяна Французова